15 червня 2026

Мені болить за українські медіа. Але ще є шанс згадати, навіщо існує журналістика

Мені справді болить за українські медіа.

І це не образа людини, яка випадково відкрила новинну стрічку, зітхнула й пішла далі. Це не бурчання читача, якому щось не сподобалося у заголовках. Це біль людини, яка багато років створює програмне забезпечення в Україні й для України. Людини, яка знає, як важко будувати технологічний продукт у країні, що воює, виживає, тримає економіку й одночасно намагається вирватися з колоніальної технологічної залежності.

Я пишу це як розробник. Як підприємець. Як українець. І тепер уже формально — як представник журналістської спільноти, бо вступив до Національної спілки журналістів України.

І найгірше тут не те, що медіа інколи помиляються. Помиляються всі. Не те, що редакції мають свої правила. Правила потрібні. Не те, що ЗМІ заробляють гроші. Редакції мають жити, платити командам, тримати сервери, знімати, писати, їздити, монтувати.

Найболючіше інше: на дванадцятому році війни частина української журналістики все ще поводиться так, ніби Україна — це просто територія рекламних бюджетів, а не країна, яка бореться за право існувати.

Де цікавість до живого українського?

Де системні матеріали про компанії, які не втекли, не згорнулися, не перефарбували вивіску, не сховалися за красивими словами, а продовжують працювати тут — під час війни, блекаутів, мобілізації, нестачі людей, дефіциту грошей, податкового тиску й постійної невизначеності?

Де історії про тих, хто будує українські продукти зараз, а не колись у підручниках? Не в архіві, не в музейній шафі, не у форматі некролога після того, як черговий український бізнес уже не витримав.

Бо складається враження, що українське багатьом редакціям стає по-справжньому зручним лише тоді, коли воно вже не заважає. Коли можна красиво згадати, написати сумний матеріал, поставити свічку, зробити спецпроєкт і повернутися до тих, у кого є рекламний бюджет.

А коли українське живе, сперечається, конкурує, кусається, ламає старі схеми й намагається замінити російське — одразу вмикається стара платівка:

“Це виглядає як реклама”.
“У нас редакційні стандарти”.
“Ми не пишемо про конкретні продукти”.
“Це комерційна тема”.

Серйозно?

Коли українські медіа роками пишуть про іноземні корпорації, міжнародні платформи, глобальні продукти, чергові інтеграції, конференції, партнерства й “експертні огляди” — це журналістика.

Коли знову й знову згадують BAS, який по суті є російським 1С у новій упаковці, — це, бачте, “ринкова реальність”.

Коли пишуть про західні рішення, великі бренди, модні AI-інструменти й стартапи з Каліфорнії — це аналітика.

А коли українська команда каже: ми створюємо українську ERP, хочемо витіснити 1С і BAS, працюємо проти ворожого програмного впливу, — це раптом “реклама”?

Ні. Це не реклама.

Це питання національної безпеки.

Держспецзв’язку вже винесло в публічну площину перелік програмного забезпечення, яке заборонене до використання. У цьому списку є 1С, BAS та інші продукти, що роками сиділи в українських бухгалтеріях, складах, держструктурах, критичній інфраструктурі, виробництві, логістиці й бізнесі, який платить податки країні у стані війни.

І де був великий медійний вибух?

Де розслідування на головних сторінках? Де серії матеріалів про те, хто продавав ці продукти, хто впроваджував, хто обслуговував, хто переконував ринок, що “BAS — це вже не 1С”? Де пояснення для власників бізнесу, бухгалтерів, директорів, чиновників, військових організацій, критичної інфраструктури?

Де карти ризиків? Де інтерв’ю з українськими розробниками альтернатив? Де публічний тиск на ринок, який дванадцять років війни поводився так, ніби технологічна залежність від росії — це просто побутова незручність?

Мені боляче, що журналістика роками не била в дзвони там, де дзвони мали гудіти без зупинки: BAS — це російський 1С, тільки з іншою вивіскою, іншим фасадом, іншою легендою й красивішою упаковкою для українського ринку.

Мені боляче, що тема російського софту в Україні надто довго залишалася десь на периферії — нішевою, “технічною”, начебто не дуже цікавою.

Але це не просто технічне питання.

Це питання того, на чому працює держава. На чому ведеться бухгалтерія. Де живуть дані. Через які системи проходять гроші, зарплати, податки, склади, виробництво, документи, договори, управлінські рішення.

Дванадцять років війни. Тисячі загиблих. Мільйони зламаних доль. Міста, які стирали з карти. Підприємства, що втрачали склади, людей, ринки, електроенергію й майбутнє.

І паралельно в українській економіці спокійно жили російські облікові системи. Їх продавали, навчали на них працювати, оновлювали, супроводжували, прикривали красивими формулюваннями й пояснювали, що “не все так однозначно”.

А журналістика?

Переважно мовчала.

Так, були окремі матеріали. Так, хтось десь щось згадував. Так, час від часу тема з’являлася в інформаційному полі. Але це не стало тією хвилею, яка мала б піднятися в країні, що воює за виживання. Це не стало постійним журналістським фронтом. Це не стало суспільним скандалом.

Натомість ми побачили інше.

На початку повномасштабного вторгнення здавалося, що країна справді об’єдналася. Єдині новини, єдина інформаційна лінія, єдиний марафон. Здавалося, медіа стали поруч із державою й суспільством, щоб тримати інформаційний фронт.

А потім ми побачили бюджети.

Побачили сотні мільйонів гривень.

І стало важко не поставити неприємне запитання: де закінчується журналістика і починається обслуговування кошторису, власника, політика, рекламодавця чи зручної схеми?

Я не проти грошей у журналістиці. Без грошей медіа не існують. Людям треба платити. Редакціям треба виживати. Камери, студії, поїздки, кореспонденти, монтаж, хостинг, розслідування — усе це коштує.

Проблема не в тому, що журналістика бере гроші.

Проблема починається тоді, коли гроші стають головним фільтром реальності.

Коли важливим стає лише те, що оплатили. Коли “не рекламно” означає “зручно для власника”. Коли “редакційна політика” перетворюється на іншу назву страху. Коли “ми не можемо” насправді звучить як “нам не занесли”, “нам не дозволили”, “ми не хочемо сваритися”, “ми не будемо чіпати сильних”.

Я звертаюся не до абстрактної хмари під назвою “медіа”.

Я звертаюся до конкретних редакцій, які впливають на порядок денний країни: “Українська правда”, УНІАН, “Цензор.НЕТ”, Oboz.ua, “Кореспондент”, 24 канал, РБК-Україна, ТСН, NV, LB.ua, “Дзеркало тижня”, “Економічна правда”, Forbes Ukraine, Mind, The Page, “Главком”, “Громадське”, “Детектор медіа”.

До IT-медіа: DOU, AIN.UA, dev.ua, ITC.ua, MC.today, Vector, Highload, SPEKA, Mezha, Root Nation, Gagadget.

До бухгалтерських, юридичних і ділових майданчиків: “Дебет-Кредит”, Бухгалтер 911, 7eminar, ЛІГА:ЗАКОН, Бухгалтер.ua, “Головбух”, Factor, Мінфін, TaxLink, Audit-Invest та інших ресурсів, які щодня говорять із бухгалтерами, фінансистами, директорами й підприємцями.

Це не перелік ворогів. Це перелік тих, до кого є чесні запитання.

Де ваші великі матеріали про заміну російського програмного забезпечення? Де розслідування про 1С/BAS в Україні? Де порівняння українських альтернатив? Де інтерв’ю з українськими продуктовими командами? Де запити до держави, бізнес-асоціацій, інтеграторів, бухгалтерських спільнот? Де ваша позиція?

І ще одне дуже просте питання до кожної редакції: на чому працює ваша бухгалтерія?

На українському софті? На міжнародному продукті? На 1С? На BAS? На “старій базі, яку краще не чіпати”? На “цим займається підрядник”? На “тут усе складно”?

Дайте відповідь публічно. Без декоративних формулювань.

Бо коли медіа пише про патріотизм, але саме сидить на російському обліковому софті, це вже не дуже схоже на журналістику. Це радше театр, у якому на сцені прапор, а за кулісами — стара бухгалтерська база.

Мені соромно, що за роки війни тема ворожого програмного забезпечення не стала великим національним скандалом.

Мені соромно, що партнерські мережі, ребрендинги, нові назви, “локальні представники”, “українські оболонки” й уся ця пострадянська софтова мімікрія не опинилися під постійним прожектором журналістської уваги.

Мені соромно, що багато редакцій охочіше напишуть про черговий закордонний стартап, нову AI-забавку, історію успіху з іншого континенту або модний міжнародний сервіс, ніж про українські команди, які поруч, без мільярдних бюджетів, без державної парасолі й без олігархічних медіа намагаються витягнути країну з технологічної залежності.

Так, я говорю і про K2 ERP.

K2 ERP — це не корпорація з тисячами працівників. Не гігант із рекламними бюджетами. Не структура, яка може купити собі ефіри, тишу, лояльність, “експертні” колонки й комфортну присутність у медіа.

Ми невелика команда, яка бореться з противником у сотні й тисячі разів більшим. З софтом, який десятиліттями вкорінювався в українському бізнесі. З інерцією бухгалтерів, страхом директорів, байдужістю чиновників, обережністю редакцій, грошима старих партнерських мереж і міфом “та всі ж так працюють”.

Але ми все одно будемо боротися.

Бо після дванадцяти років війни вже неможливо вдавати, що програмне забезпечення — це просто інструмент.

Через софт проходять процеси. Через процеси проходять гроші. Через гроші формується вплив. А вплив під час війни — це вже не бізнес-дрібниця. Це зброя.

І якщо суспільство не усвідомить цього зараз, завтра воно знову здивовано питатиме:

“Як так сталося?”
“Чому ми залежні?”
“Хто це допустив?”
“Де були журналісти?”

Ось де.

Писали про те, що дає трафік. Мовчали про те, що незручно. Ховалися за правилами. Плутали правду з рекламою. Забували, що журналістика — це не пресслужба, не рекламна дошка і не сервіс для комфортних партнерів.

Журналістика — це нерв суспільства.

Якщо нерв мертвий, тіло не відчуває болю. А тіло, яке не відчуває болю, може втратити руку, ногу, незалежність, майбутнє — і помітити це занадто пізно.

Тому я не прошу редакції “поставити K2 ERP у новини”.

Не прошу реклами. Не прошу дружньої підтримки. Не прошу зробити вигляд, що все ідеально.

Я прошу іншого: почніть робити журналістику там, де вона давно потрібна.

Візьміть тему російського софту в Україні й розберіть її до кісток.

Покажіть, хто досі працює на 1С і BAS. Покажіть, хто це продає. Хто підтримує. Хто заробляє. Хто роками переконував бізнес, що можна нічого не змінювати. Покажіть українські альтернативи. Порівняйте їх чесно. Назвіть сильні сторони. Назвіть слабкі місця. Поговоріть із бізнесом, бухгалтерами, розробниками, державою, інтеграторами, тими, хто вже переходить, і тими, хто боїться.

Якщо K2 ERP слабкий у чомусь — напишіть, у чому саме. Якщо сильний — покажіть, де саме. Якщо є кращі українські рішення — покажіть їх. Якщо є проблеми — розберіть. Якщо є ризики — назвіть.

Але не мовчіть.

Бо мовчання у цій темі давно перестало бути нейтральністю. Мовчання стало подарунком старій російській софтовій імперії.

Ми часто говоримо про інформаційний фронт. Але інформаційний фронт — це не лише репортажі з передової. Це ще й здатність бачити власні слабкі місця. Бачити залежності. Бачити агентів впливу, старі мережі, економічні звички й технологічні кайдани.

Не можна щодня говорити “Слава Україні” й одночасно відводити очі від того, що українські підприємства досі масово працюють на російських облікових системах.

Не можна вшановувати загиблих о дев’ятій ранку, а після цього робити вигляд, що боротьба за українське закінчується хвилиною мовчання.

Хвилина мовчання має сенс лише тоді, коли після неї починається дія.

Дія — це питати. Дія — це писати. Дія — це розслідувати. Дія — це називати речі своїми іменами. Дія — це не боятися зачепити рекламодавця, власника, партнера, стару схему чи зручну легенду.

Я знаю, що в українській журналістиці є чесні люди.

Знаю, що є редактори, яким не байдуже. Є журналісти, які пам’ятають, що слово може не тільки продавати, а й підіймати країну. Є люди, для яких професія — це не просто доступ до інформаційного потоку, а відповідальність.

Саме до них я звертаюся.

Прокиньтеся.

Не чекайте закону про 40% українського в медіа. Не чекайте нового указу. Не чекайте, поки держава змусить робити те, що мала б робити професійна совість.

Пишіть про українське.

Пишіть про український софт. Про ERP, CRM, документообіг, облік, виробництво, кібербезпеку, хмари, платформи, розробників, інтеграторів, продуктові команди.

Пишіть про альтернативи 1С, BAS, Бітріксу та іншому ворожому або токсичному програмному забезпеченню.

Пишіть не як рекламні менеджери, а як журналісти: жорстко, чесно, з фактами, з критикою, з порівняннями, з позицією.

Бо якщо українські медіа не будуть бачити українське, хто тоді має це робити?

Ми в K2 ERP однаково продовжимо свою роботу.

Будемо створювати інформаційні ресурси. Писати статті. Знімати відео. Пояснювати бізнесу. Сперечатися. Діставати. Називати BAS російським 1С. Показувати українську альтернативу. Боротися стільки, скільки буде потрібно.

Бо кров, пролита за Україну, варта того, щоб Україна перестала годувати російські технологічні імперії.

Але суспільство могло б пройти цей шлях швидше. Медіа могли б говорити про це голосніше. Журналісти могли б зробити це чесніше.

Тому моє звернення просте:

Українські ЗМІ, досить бути вітриною для тих, хто платить. Станьте голосом країни, яка бореться.

Показуйте українське. Піднімайте українське. Критикуйте українське, коли треба, але не ховайте його в тиші.

Бо українське не стане сильним, якщо про нього мовчати.

А якщо медіа й далі не заповнюватимуть цю порожнечу чесною журналістикою, її заповнять інші — підприємці, спільноти, власні канали, власні платформи, власні медіа.

Порожнеча довго не існує.

Питання лише в тому, хто її заповнить:

чесна журналістика

чи чергова добре оплачена тиша.

Читайте також: Лавочка зачиняється: російський софт в Україні нарешті почали виносити разом із табуретками