Війна машин: чому піхота майбутнього буде роботизованою

Є стара військова істина: територія належить тому, хто здатний фізично на ній залишатися.

Протягом століть це означало просту річ — на землі повинен стояти солдат. Можна мати перевагу в артилерії, авіації, ракетах, розвідці, але доки в окопі сидить ворожа піхота, а твоя не може туди зайти, ця земля фактично не твоя.

Сам принцип нікуди не зник.

Змінюється лише той, хто саме має стояти на цій землі.

Ще десять років тому фраза «піхотинець майбутнього буде роботом» звучала б як фантастика. Сьогодні — вже ні. Сучасні наземні платформи вміють перевозити вантажі, евакуювати людей, вести розвідку. Роботи-собаки долають складний рельєф і сходи. Гуманоїдні системи навчаються працювати в середовищі, яке від початку було побудоване під людське тіло. Машинний зір дозволяє їм орієнтуватися у просторі, а штучний інтелект дедалі краще виконує ту рутинну роботу, за яку раніше відповідав оператор із джойстиком.

На цьому фоні дедалі дивніше виглядає інше: у найнебезпечнішу точку сучасного поля бою ми все ще першою посилаємо людину.

Людину, яка втомлюється, потребує сну, води, їжі, може захворіти, зламати ногу, втратити концентрацію після кількох безсонних ночей і, що найважливіше, не має резервної копії.

Ми створили технології, здатні бачити в темряві, передавати дані на десятки кілометрів і самостійно рухатися складною місцевістю, але досі дуже часто використовуємо найцінніший ресурс — людину — як найпростішу фізичну платформу.

Ось це, на мою думку, і є головний анахронізм сучасної війни.

Людина більше не повинна бути найдешевшим елементом армії

Ми звикли сприймати солдата як щось майже безкоштовне в порівнянні з технікою.

Танк дорогий. Літак дорогий. Ракета дорога. Робот дорогий.

А людина нібито просто є.

Але це дуже дивна арифметика.

Людину треба виростити. Дати їй освіту. Навчити професії. Якщо це хороший інженер, лікар, програміст чи командир — у нього за плечима десятиліття досвіду.

Потім, уже у війську, її треба годувати, одягати, навчати, перевозити, лікувати, забезпечувати зв’язком, житлом, спорядженням. За одним піхотинцем стоїть ціла тилова машина, і ця машина теж складається з людей.

Навіть якщо взяти лише прямі виплати, цифри вже показові. При умовних 30 тисячах гривень на місяць маємо 360 тисяч на рік. У бойових умовах сума може зростати до сотень тисяч на місяць залежно від завдань і зони служби.

А тепер поставимо поруч серійний наземний робот вартістю кількасот тисяч гривень.

Раптом він уже не виглядає дорогим.

А якщо машина виконує десятки місій, економіка стає ще цікавішою.

Її не треба годувати тричі на день. Їй не потрібні сон, душ, відпустка і психологічна реабілітація. Вона може два тижні простояти вимкненою, а потім знову поїхати.

І навіть якщо її знищили, це виробничий збиток.

Неприємний. Але відновлюваний.

З людським життям так не працює.

Найжорсткіша арифметика починається там, де закінчується життя

Є речі, які взагалі некоректно вимірювати грошима.

Людське життя — одна з них.

Але держава все одно змушена рахувати фінансові наслідки втрати.

У випадках, передбачених законодавством, сім’я загиблого військовослужбовця може отримувати одноразову допомогу в розмірі 15 млн гривень.

І тут дуже важливо не перекручувати сенс: це не «ціна» людини. Це лише одна виплата після трагедії.

Але навіть вона дозволяє побачити масштаб.

П’ятнадцять мільйонів гривень — це десятки наземних роботів середнього класу.

Тридцять машин по 500 тисяч.

П’ятдесят — по 300 тисяч.

І це тільки одна фінансова складова.

До неї не входять роки підготовки, попереднє утримання, втрачені податки, втрачені знання, досвід, майбутня праця.

Тому запитання «чи не надто дорого втратити робот за пів мільйона?» звучить для мене дивно.

Правильне запитання інше:

скільки роботів ми готові втратити, щоб не втратити одну людину?

Відповідь технологічної держави має бути простою: стільки, скільки потрібно.

Сучасний робот — це вже не візок із камерою

Одна з причин, чому наземну роботизацію недооцінюють, — ми дивимося на неї через сьогоднішній день.

Бачимо просту гусеничну платформу, яка везе боєприпаси, і думаємо: ну добре, корисна річ, але де тут революція?

Так само колись дивилися на перший літак.

Так само — на перший танк.

Так само — на перші FPV.

Будь-яка технологія на старті виглядає примітивно.

Але сучасний рівень робототехніки вже давно вийшов за межі простих платформ. Чотириногі роботи впевнено пересуваються там, де колеса мають проблеми. Гуманоїди дедалі краще працюють у середовищі, створеному під людину. Машинний зір дозволяє орієнтуватися серед перешкод. Системи стабілізації й балансування давно перестали бути науковою екзотикою.

І саме тут відкривається майбутнє бойової робототехніки.

Не як одного «залізного солдата».

А як цілої екосистеми.

У відкритому полі ефективнішою може бути гусенична машина. У місті — компактний колісний робот. У руїнах — чотириногий. У будівлі зі сходами й дверима — гуманоїд.

Армія роботів не буде одноманітною.

І, мабуть, це добре.

У природі теж немає однієї універсальної тварини, яка однаково добре бігає, літає, плаває і ще вміє заповнювати податкову декларацію.

Хоча останнє було б корисно.

Справжня революція починається тоді, коли роботи перестають бути окремими

Найцікавіше, на мою думку, починається не в момент появи хорошого робота.

А в момент, коли їх стає багато.

Один робот може бачити.

Другий — нести.

Третій — забезпечувати зв’язок.

Четвертий — спостерігати зверху.

І якщо всі вони працюють як єдина система, виникає зовсім інша якість.

Ми звикли до людської моделі: кожен солдат бачить свій сектор, а потім передає інформацію голосом.

Машини потенційно можуть працювати інакше.

Те, що побачив один робот, миттєво стає відомим іншим.

Одна машина знайшла перешкоду — наступні вже будують маршрут з урахуванням неї.

Один вузол втратив зв’язок — дані йдуть через сусіда.

Повітряний дрон отримав кращу видимість — він передає картину всій групі.

Тобто десятки машин можуть мати фактично спільне сприйняття простору.

Для людини це звучить як телепатія.

Для комп’ютерної мережі — звичайний обмін даними.

І саме тут роботизована піхота починає бути сильнішою за просту суму окремих машин.

Поле бою може стати власною мережею

Це особливо важливо для зв’язку.

Сьогодні сучасна армія дуже залежить від зовнішньої інфраструктури. Супутники, провайдери, базові станції, канали передачі даних — усе це дає величезну перевагу, але одночасно створює вразливість.

Якщо один приватний оператор може технічно обмежити роботу критично важливої системи, це вже проблема незалежно від його імені, громадянства чи політичних поглядів.

Критична військова система не повинна мати одну кнопку «вимкнути».

І тут мережа роботів відкриває зовсім інший підхід.

Кожна машина може бути не лише користувачем зв’язку, а й його частиною.

Робот отримав інформацію — передав сусідньому.

Той — наступному.

Далі сигнал підняв повітряний дрон.

Потім дані пішли через інший сектор.

І тільки після цього вийшли у зовнішню мережу.

У такій системі не обов’язково мати прямий канал від переднього краю до штабу.

Інформація може рухатися через десятки проміжних вузлів.

Якщо один зник, мережа перебудувалася.

Якщо десь сильні перешкоди, маршрут змінився.

Фактично сама зона бойових дій може поступово перетворюватися на великий розподілений інтернет із машин.

І це вже питання не лише зручності.

Це питання суверенітету.

Сіра зона перестає бути пустою

Сьогодні сіра зона часто виглядає майже парадоксально.

Там мало людей саме тому, що перебувати там смертельно небезпечно.

Але відсутність людей не означає відсутність присутності.

У майбутньому ця територія може бути щільно насичена машинами.

Десь стоїть невеликий сенсорний робот.

Далі — ретранслятор.

Ще далі — важча платформа.

Над ними працює дрон.

Усі вони пов’язані між собою.

Один бачить тепло.

Інший звук.

Третій рух.

Четвертий просто передає інформацію далі.

І якщо одна машина знищена, система не зникає.

Вона лише трохи втрачає щільність.

Потім на її місце приходить інша.

Без похорону.

Без втрати сім’ї.

Без незворотності.

І це, мабуть, одна з найбільших переваг машинної війни.

Втрата окремого вузла може бути закладена в саму архітектуру.

Територія не питає, хто по ній ходить

Ми звикли говорити, що територію контролює той, чия піхота на ній стоїть.

Але якщо розібратися, контроль — це не просто присутність тіла.

Це можливість бачити, діяти, пересуватися, не дозволяти противнику робити те саме і підтримувати власну логістику.

Якщо все це забезпечують машини, то чому ми маємо вважати, що територія не контролюється лише тому, що найближча жива людина знаходиться за кілька кілометрів?

Землі, якщо чесно, байдуже, чиї ноги по ній ходять.

Людські.

Механічні.

Або гусениці.

Людина не повинна першою заходити в окоп

Одна з речей, які мене найбільше дивують у сучасній війні, — ми одночасно живемо в епоху штучного інтелекту й досі дуже багато уваги приділяємо тому, як саме людина має першою увійти в найнебезпечніше місце.

В окоп.

У бліндаж.

У підвал.

У посадку.

Так, сьогодні без цього ще не обійтися.

Але це не означає, що так має залишатися.

Стратегія повинна бути спрямована не на нескінченне вдосконалення людського штурму.

А на поступове усунення людини з першої хвилі.

Спочатку заходить машина.

Вона дивиться.

Перевіряє.

Проходить небезпечний маршрут.

Дає картину.

І лише потім, якщо це взагалі необхідно, наближається людина.

Через двадцять років нинішні кадри штурмів можуть виглядати для наступного покоління так само дивно, як для нас сьогодні виглядає кавалерійська атака на кулемет.

Мужність була.

Але технології мали прийти раніше.

Машину можна послати туди, куди людину посилати не можна

Людина перед дуже небезпечним завданням думає про смерть.

І це правильно.

У неї є родина, плани, життя.

Робот має іншу систему цінностей.

У кращому випадку — температуру моторів і заряд батареї.

У цьому є величезна перевага.

Робота можна з самого початку проєктувати як систему, яка має право не повернутися.

Це важливо.

Не кожна військова машина повинна бути складною, дорогою і майже безсмертною.

Іноді правильний робот — той, який виконає одну місію.

І якщо ця одна місія врятувала людину, він уже був вартий своїх грошей.

Ми давно звикли до одноразових FPV.

Можливо, доведеться звикнути і до наземних систем із коротким ресурсом.

Техніка повинна бути витратною.

Людина — ні.

Роботів можна масштабувати, людей — ні

Саме тут роботизація стає для України не просто технологічною модою.

А стратегічною необхідністю.

Україна не має безмежного людського ресурсу.

Нас менше, ніж Росії.

Це не оцінка і не політична позиція.

Це проста математика.

Отже, якщо ми намагаємося відповідати людиною на людину, ми граємо в гру, де стартові умови не на нашу користь.

Потрібно змінювати саму одиницю сили.

Одна людина повинна завдяки технологіям створювати ефект десяти.

Потім двадцяти.

Потім ста.

Один оператор управляє групою машин.

Один програміст змінює алгоритм — і оновлення отримують тисячі пристроїв.

Один інженер створює конструкцію, яку виробляють десятками тисяч.

Один завод може працювати без сну.

Мільйон нових дорослих громадян за кілька років створити неможливо.

Мільйон машин — надзвичайно складно, але це вже промислове завдання.

А промислові завдання вирішуються значно легше, ніж демографічні.

Щоб замінити людей машинами, треба берегти людей, які створюють машини

І тут починається дуже незручна суперечність.

Для роботизованої армії потрібні не лише заводи.

Потрібні люди.

І дуже хороші.

Інженери.

Програмісти.

Конструктори.

Фахівці зі зв’язку, машинного зору, AI, електроніки.

І якщо таких людей механічно забирати з технологічної економіки й використовувати як просту фізичну силу, результат може виявитися абсурдним.

Формально армія отримала одного військовослужбовця.

Фактично країна втратила людину, яка могла створити систему для тисяч машин.

У сучасній війні одна людина не завжди дорівнює одній людині.

Один архітектор програмного забезпечення може визначати роботу сотень інших.

Один конструктор може зменшити собівартість виробу на третину.

Один сильний виробничник може удвічі збільшити випуск.

Саме тому механічні підходи на кшталт «половину резервуємо, половину ні» дуже погано працюють у технологічному середовищі.

Знання не діляться рівно навпіл.

Історія з 1С тут насправді дуже доречна

На перший погляд ERP і війна роботів не мають нічого спільного.

Насправді мають.

Якщо країна роками не може масово перейти з російської програмної екосистеми на власну, це говорить не лише про бухгалтерський софт.

Це показник здатності держави вирощувати власні технології.

Робот — це не шматок металу на колесах.

За ним стоять програмне забезпечення, електроніка, закупівлі, виробниче планування, склади, логістика, облік, ремонт, оновлення.

Якщо все це слабке, роботів не буде у великих кількостях незалежно від кількості красивих презентацій.

Тому роботизована армія починається не на фронті.

Вона починається в економіці.

У компаніях.

В університетах.

У виробництві.

У культурі ставлення до інженера.

Україні потрібна не одна фабрика, а ціле середовище

Один завод — це вразливість.

Один виробник — теж.

Потрібна конкуренція.

Багато команд.

Багато підходів.

Хтось створює дешеві гусеничні платформи.

Хтось — чотириногих роботів.

Хтось — гуманоїдів.

Хтось — системи зв’язку.

Хтось — сенсори.

Усе це повинно розвиватися паралельно.

Не треба шукати одного «ідеального робота».

Його не існує.

Так само, як не існує одного ідеального автомобіля для всіх задач.

Майбутня армія буде різнорідною.

І саме це зробить її стійкою.

Штучний інтелект змінить не стільки робота, скільки масштаб

Сьогодні один оператор часто управляє однією машиною.

Це ще не революція.

Революція почнеться тоді, коли один оператор зможе управляти групою.

Людина перестане контролювати кожне колесо і кожен поворот.

Вона задаватиме завдання.

А система сама вирішуватиме, як доїхати, як обійти перешкоду, як розподілити ролі між машинами.

Тоді оператор уже не водій.

Він командир роботизованого підрозділу.

І саме це може радикально змінити співвідношення сил.

Не один військовий — один автомат.

А один військовий — десятки машин.

Ось це і є технологічний множник.

Можливо, через двадцять років ми будемо соромитися частини нинішньої війни

Ми сьогодні дивимося на Першу світову й не розуміємо, як люди могли виходити з окопів і йти через поле під кулемети.

Для них це теж було нормально.

І я майже впевнений, що майбутні покоління так само дивитимуться на нас.

Вони запитуватимуть, навіщо люди самі носили боєприпаси у сіру зону.

Навіщо за пораненим ішли ще двоє.

Чому людина першою заходила в окоп.

Чому критичний зв’язок залежав від одного зовнішнього провайдера.

І відповідь «так було прийнято» навряд чи прозвучить переконливо.

Людина повинна бути найдорожчим компонентом армії

На мою думку, це найважливіша теза.

Не танк.

Не ракета.

Не Patriot.

Не робот.

Людина.

Якщо треба втратити машину, щоб зберегти людину, — втрачаємо машину.

Якщо десять — десять.

Якщо сто — виробляємо сто.

Бо робот після знищення перетворюється на нове замовлення.

Людина після загибелі — на незворотну втрату.

Тут немає симетрії.

І не повинно бути.

Стара військова істина просто потребує нового прочитання

Територія справді належить тому, хто здатний забезпечити на ній постійну присутність.

Але ця присутність більше не обов’язково має бути людською.

Можливо, «чобіт піхотинця» майбутнього буде гусеницею.

Або колесом.

Або чотирма механічними лапами.

Або двома ногами гуманоїда.

Машини бачитимуть одна за одну.

Передаватимуть інформацію одна через одну.

Обходитимуть втрати окремих вузлів.

Продовжуватимуть працювати навіть без зовнішнього каналу зв’язку.

А людина залишатиметься там, де вона справді незамінна: у прийнятті рішень, створенні технологій, відповідальності й сенсі.

І тоді фраза «людина понад усе» перестане бути красивою декларацією.

Вона стане технічним завданням.

Не «як краще захистити людину в окопі».

А — як зробити так, щоб їй не треба було там сидіти.

Не «як провести піхоту через сіру зону».

А — як зробити так, щоб сіру зону контролювали машини.

Не «де взяти ще сто тисяч людей».

А — як створити сто тисяч роботів, а потім мільйон.

Мені здається, саме це і є наступна велика революція війни.

Не поява однієї нової зброї.

А поступове винесення людини з найнебезпечнішої частини бойового простору.

Метал можна переплавити.

Мотор — замінити.

Код — скопіювати.

Мережу — перебудувати.

Робота — виготовити ще раз.

Людину — ні.

Майбутня сильна армія — це не та, яка здатна відправити на смерть більше людей.

Це та, яка навчилася посилати замість них машини.

 

 

TradeMaster в соціальних мережах

 

З приводу розміщення новин пишіть на press@trademaster.com.ua